кто приходит с мечом - тот умрет от меча, лучше плавиться, как у иконы свеча, огоньком одиноким мерцая, чем лежать, подавившись землею чужой, читать дальшерядом с грозным железом, изъеденным ржой, тем, с которым пришел ты, бряцая. Ты, с угрюмой отечною маской спитой, ты страну объявил непорочной, святой, вот и жил бы, постясь и рыдая , пусть бы храмы стояли на каждом углу, нет! - ты тащишь оружие в зимнюю мглу, срок военно-тюремный мотая. Что сказать? лучше крикнуть - остановись! Русь святая? Так пусть устремляется ввысь не на крыльях ужасной машины, не дырявит ракетой небесную синь. Горячишься? Подумай, немного остынь, не в дому, так в земле Украины. БХ
И будут, как обычно, времена накатывать на берег, как волна, и старые и новые напевы переплетутся, выпьются до дна, и будет на земле идти война, и в Англии не станет королевы.
читать дальшеИ ты увидишь, мой далёкий друг, как наш непрочный и порочный круг замкнется, и на сердце будет плохо, но если жить, не опуская рук, из ничего, из опустенья - вдруг на свет родится новая эпоха. 2008
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021 винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота шерсть якого була кольору помадки на еклері. Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді він любив дивитись, як падає сніг та в тумані зникає вулиця. Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки з якою засинав у маленькій цокольній квартирі читать дальшеі прокидався у маленькій цокольній квартирі цілував її тепле обличчя пригортався до її липкого тіла пірнав долонею у хвилі її волосся та борсався там, наче мушка на павутині. Вона покинула його восени так як птахи покидають ліси так як інженери фабрику по-закінченню зміни і поїхала в Польщу щоб там залишитись. Він взяв кота, схожого на тістечко і сказав: кіт, нам треба їхати з нами, як ранок як життя як хвороба сталась холодна як крига війна урок що зветься "Спокійне життя" закінчився. У тумані зникає вулиця падає дощ його зовсім не слухають кіт вибіг у поле і ім'я його вітер. На хресті наче на id-картці написано: тут спочиває номер 234 вічна пам'ять. Вона мріяла про мандрівку в Патагонію про роман з рок-музикантом про реєнкарнацію в царицю чи в рибу. Планувала написати книгу про те, що пам'ять крихка наче кірка на крем-брюле вразлива, наче кохання розсипається, як пісок поміж пальців і зникає щезає немає. Вона любила свій велосипед морозиво зі згущівкою збирала пожовкле листя наче марки любила розглядати хмари розсипані наче поп-корн неохайним хлопчиком в кінотеатрі. Мандрувала у гори наодинці щоб приймати інгаляції лісом та повітрям збирала м'яту та іван-чай збирала зорі, розкладаючи в пам'ять, наче у фото-альбом. Її батько загинув у чортинадцятому їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію та не повернулась. Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта. Коли зима вирішила залишитись щонайменше до наступної осені гучно і боляче сповістивши про це і пахнуло на вулицях тишею жахаючою вогнем і землею розліталося вороння тоді вона не розгубилися дістала із верхньої полиці пляшечку із висушеним іван-чаєм та чебрецем заварила трави розлила у термос та понесла на пости хлопцям із тероборони. На хресті наче татуюванням закарбовано: тут спочиває номер 457 вічна пам'ять. Вона жила поруч з парком у невеликому будинку годувала білок годувала собак годувала п'яниць була хранителькою осені і хранителькою спогадів розсипаних, як цукор. Їй було 54 вона працювала у комунальному підприємстві носила синю робу "Епіцентр" та їздила на велосипеді. Фарбувала нігті у багряний фарбувала губи у багряний і щоночі до неї приходили багряні сни. Вона дивилась "Говорить Україна" витирала сльози білим носовичком згадувала дитинство яким тоді теплим було сонце перед сном читала Кокотюху та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни багряні, як нігті багряні, як губи. Чекала на суботу щоб витерти пилюку в кімнатах випрати одяг приготувати шарлотку та думати про минуле. Її вбили п'ятого березня коли вона повертала на свою вулицю їдучи на велосипеді вбили, як ніч вбиває день як осінь вбиває літо розіпнули чергою кпвт. На хресті наче на дошці оголошень написано: тут спочиває номер 451 вічна пам'ять. На вулицях та на полях з'являлись нові Голгофи тільки кулі замість цвяхів тільки артилерія замість списів. Хотілося рахувати дні до літа рахувати кошенят рахувати дітей рахувати зорі рахувати до ста, засинаючи. Тут спочиває номер 176 вічна пам'ять тут спочиває номер 201 вічна пам'ять тут спочиває номер 163 вічна пам'ять тут спочиває номер 308 вічна пам'ять.
в погляді серці у дії видно усе і надія там до кінця не зникає колесо ліве йде краєм читать дальшеправе іде чистим полем пух відпускає тополя ніби сніги проти літа де піднімається жито і розкриваються маки просто зважати на знаки просто старатися жити
А вот ещё - ракета в Лувр влетела. Мы, чессно слово, и не ожидали. Где мы - где ваши Северодонецки. Ну хорошо ещё уже к закрытью. читать дальшеИ, вообще, музей для иностранцев, Когда туда ходили парижане? И что забавно - аккурат в «Джоконду» ! А что по мне, так эта «Мона Лиза» Ужасно перехвалена. Страшна И эти маленькие ручки. Видно, И пиццы приготовить не умеет. Теперь уж никогда не приготовит.
Травень є травень. І ми неповторно живі, й наші сади мов ліси з непролазною тінню. Скільки тепла подаровано цьому камінню, світла — цим вікнам, підземного тління — траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів? читать дальшеТравня несем на собі неспокійну відзнаку: тут, між великістю каменя й малістю злаку, чи не обернеться милість природи на гнів?
Скільки на наших очах облетіло кульбаб? Що залишається — стебел пусте безголів’я? Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я? Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. Ми поспішаємо жити, немов після мору. Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
Вы теперь - другая страна. Между нами легла война, пролегла, разлеглась, развалилась, только слышишь то храп, то стон, кто в иную сторону - он читать дальшепо другую впадает в немилость. кто в иную сторону шаг тот по эту смертельный враг: Сатана, Вельзевул, Мефистофель, не кручинься, святая Русь - не спиной к тебе повернусь, в сатанинский еврейский профиль. В каждом всяком образ врага, как начинка внутри пирога - с маком, перцем, собачьим сердцем. Сел с товарищем в кабаке, дурь в мозгу и стакан в руке, поглядишь - сидишь с иноверцем. С печенегом, хазаром, мурлом ты сидишь в кабаке за столом, половой графинчик подносит, а в графинчике лютая смесь - унижение, ярость и спесь, а душа подаяния просит. Что врагу до березки твоей, до калитки скрипучей, за ней сад нескучный, беседка, усадьба, до синицы ли до журавля, если жизнь просто блин или бля, и собачья безумная свадьба. Лютый враг протирает очки - видит - отпускники-казачки, лютый Каин стоит у истоков. И сквозь это увидит враг весь в черемухе смертный овраг, о котором мечтал Набоков.