І я сиджу спокійно на балконі.
І тліє межи пальців сигарета.
І мчать усім давно відомі коні –
Рудий, Блідий… Така собі прикмета.

І падає на місто теплий сніг.
Вкриває землю, і дерева теж.
Неначе нам і так не досить лих.
Неначе нам не досить соцмереж.

Моя кохана, як ти там і де?
Для чого з ким воюєш нині ти?
Тут сніг кудись непереможно йде.
А що ж йому у березні не йти.

Я знаю: світ простий, і ясно все.
Все очевидно, от як двічі два.
От тільки сніг мене кудись несе.
І забирає всі мої слова.

І відбирає всі мої дива,
І поцілунки, видані тобі,
І тільки пульс, допоки ти жива,
Тримає нас у ритмі, далебі.

Відтак ми будем вічні, ніби сніг.
Чи віруси із їхнім РНК.
Чи ніби смерть, і каяття, і сміх.
Я добре пам’ятаю: ти така.

Така, яких не так багато тут.
Найкраща із усіх моїх спокут.

Олександр Михельсон